Одного разу, коли я поверталася додому автобусом, мені мимоволі довелося почути розмову двох немолодих жінок, які сиділи позаду мене.
Сусідки по дачі
- Щось давненько не бачила тебе, Ніна. Поцікавилася та, що сиділа біля вікна
. Робота, будинок, діти, онук. На дачу їздити не встигаю, вдруге тільки цього року вибралася. Сил ні на що не вистачає
! Та хіба на пенсію проживеш? Та й хлопцям допомогти треба. Ось і доводиться вколювати на роботі. Гаразд, ще не виганяють
. Гаразд, хоч квартиру у нього відсудила. Тепер ось онука в садок влаштувати треба, а місць все немає, ось і доводиться з ним сидіти по черзі. А молодший вже інститут закінчує. Не одружився ще, з нами поки
живе. - Час летить, діти вже дорослі стали.... А чого ти сьогодні одна? Где твой Андрюшка, чего не
помога
ет? Супругвидимо, был задет «больной» для женщины вопрос. Вона тяжко зітхнула, помовчала якийсь час. Знаешь,
Маша, он мне вообще ни в чем не помогает. Я вже звикла. І вдома все сама, і на дачі тепер теж. Син будинку іноді половики поплескає, і на тому спасибі. А на дачу і його не дочекатися. Нінка,
він що, знову запив!? - сплеснула
руками Маша. Ось тільки раніше свою зарплату пропивав, а тепер з роботи його вигнали, так він у мене гроші бере.
-
Я
не даю, він сам бере, ірод,
в голосі жінки почулися біль і образа
. Он что, бьет тебя, что л
и? Жінка відкрила сумку, дістала щось, мабуть, носової хусточок. Через кілька хвилин розмова продовжилася
. Порада сусідки
- Ніна, так що ж ти його не виженеш? Дітки виросли. Квартира твоя. Вистави його, та й справа з кінцем
! Але як же я сама-то буду? Адже не молоденька вже. Прийду додому, а там тиша, немає нікого? Я ж помру від самотності! Ні, вже нехай краще такий, ніж взагалі ніякого
! Дурня ти яка! Та скільки мужиків на тебе дивилися! Та й зараз ще знайти можна! Он, Сергій Петрович (пам'ятаєш його?) нещодавно дружину поховав. Гарний мужик! Маша,
адже пропаде він без мене! Заб'ється зовсім, та й замерзне під парканом. Адже шкода його. Тридцять років з ним прожили. Чи жарт...
Чужа душа
- потемки... Автобус між тим під'їжджав до моєї зупинки. Жінки ще продовжували свою розмову, а я пішла до виходу. Я ніяк не могла зрозуміти, що рухає цією немолодою вже, але досить миловидною жінкою. Страх самотності? Звичка? А
може бути, такі радикальні рішення, як розлучення, просто стає важко приймати з роками? Не знаю. Але все ж мені здається, що вже краще зовсім не мати чоловіка, ніж терпіти такого тирана поруч!